У статті висвітлюється тема підготовки молоді до життя в об’єднаній Європі, зокрема нового розуміння змісту освіти, форм поширення інформації про європейські країни -  європейські клуби, які пропагують загальні європейські цінності.

Попри передвиборчі суєту, тривоги та невизначеність у Києві минулими вихідними закінчив роботу міжнародний науково-практичний семінар «Європейські студії в школах». Він тривав три дні. Розглядалися шляхи підготовки молоді до життя в об’єднаній Європі, форми поширення інформації про європейські країни. Йшлося не лише про оновлення змісту освіти, але й про таку нову форму позакласної роботи, як європейські клуби.

Європейські клуби зародилися в Португалії у 80-ті роки минулого століття. Їхні члени подорожували Європою, знайомилися з новими територіями та народами, налагоджували контакти з новими друзями. У 1991 році шкільні європейські клуби зазвучали вже офіційно завдяки професору та декану Політехнічного університету міста Ноттiнгема Гордону Белла. У 1992 році такі клуби починають створюватися в Польщі, де на сьогодні їх нараховується вже близько двох тисяч. Перші європейські клуби в Україні було засновано в 1995 році. У державах- членах Європейського Союзу та країнах-кандидатах вони відіграють роль одного з основних джерел інформації про континент і пропагують загальні європейські цінності серед шкільної та студентської молоді. Основними формами роботи євроклубів є підключення їх до діяльності Міжнародної мережі євроклубів, отримання доступу до публікацій Євросоюзу, проведення зустрічей, диспутів, свят. Враховуючи той факт, що з травня наступного року Україна планує підключитися до Болонського процесу, тобто увійти до єдиного освітнього простору Європи, виникає необхідність навчати дітей європейським манерам освіти з більш раннього віку - з дитячого садка та школи.

Як правило, євроклуби - це центри діяльності у сфері європейської освіти, вільно сформовані за бажанням окремих учителів та учнів. Фахівці стверджують, що кількість їхніх членів в одній школі повинна не перевищувати 20-40 чоловік, і участь у роботі обов’язково має бути добровільною.

Один із учасників семінару, Наташа Ондрушкова, директор Словацького європейського центру для шкіл, розповіла про те, як у 1992 році в Португалії побачила незвичайну карту Європи, де було позначено лише 12 держав, які входили на той час до Європейського Союзу. А на східному боці - суцільна біла пляма. Без кордонів і без назв держав, щось таке, що не заслуговує ні на увагу, ні на вивчення. «Ми ж у той час пишалися тим, - говорить Наташа, - що наші учні багато знають, багато всього вивчають, що вони без проблем можуть назвати місцезнаходження та столиці будь-яких держав.

Зараз завіса дещо піднялася, і ми обопільно почали пізнавати один одного ближче. У Словаччині молодь не дуже цікавиться політикою, однак її приваблюють пісенні фестивалі (вони всі знають, що на Євробаченні перемогла українка Руслана), а також усе, що показують по телебаченню.

На думку всіх учасників семінару, наші школярі, беручи участь у роботі євроклубів, повинні не лише прагнути більше дізнаватися про закордонне життя, але й презентувати свої країни, свої культури в процесі міжнародного обміну. Аурелія Стасайтієне, національний координатор мережі євроклубів Литви, сказала «Дню»: «Україні є чим пишатися - і своєю давньою історією, і культурними цінностями, і науковими досягненнями, і людьми. За територією вона найбільша в Європі, за чисельністю населення - п’ята. Кожен українець повинен гордо заявляти, що він - європеєць».

Директор Департаменту змісту середньої освіти МОН України Павло Полянський звернув увагу присутніх на українську складову європейської освіти. Він сказав: «Варто пригадати, від чого ми відштовхувалися. На початку 90-х років нам здавалася нездоланною проблема департизації української освіти, декомунізації української школи А сьогодні ми вже маємо покоління дітей, які на нас із вами зовсім не схожі. Ми в Україні і в інших посттоталітарних країнах успадкували таку ситуацію, коли не було жодного покоління, яке мало б практичний досвід демократії і яке могло передавати його від покоління до покоління. Сьогодні нас учать діти. Ми можемо з ними не погоджуватися, можемо їх не розуміти. Але схоже, що ми при цьому навчаємося як старші члени українського співтовариства дуже важливої речі - терпимості. Вчимося толерантному ставленню до іншої поведінки, іншого мислення, інших поглядів, інших виборів свого життєвого шляху. І безумовно, якщо ми говоримо про цілі громадянської освіти з дітьми (а починати говорити треба з дитячого садка), то європейські студії - це, насамперед, спілкування. Спілкування людей iз різними поглядами на різні теми». Павло Броніславович підкреслив, що роки відновлення незалежності України - це мізерний час, однак у країні встигло з’явитися головне - змінився вчитель. «... Він зміг побачити в дитині колегу, з яким він здатен розмовляти, а не повчати його. Вирішити цю проблему було важче і важливіше, ніж знаходити фінансові ресурси та друкувати методичну літературу. При реалізації ідеї громадського виховання найважливіше - це встановлення в навчальному закладі такого педагогічного клімату толерантності, щоб дитина після уроку, де говорилося про правильні речі, не почула потім окрик, не отримала імперативне розпорядження лише тому, що комусь просто так захотілося. Шкода від такого навчання громадським цінностям буде набагато більша, ніж якби не вчити цьому взагалі. Тому що тоді діти засвоять те, що для нас дуже добре відоме - це абсолютні розбіжності між словами та закликами, які звучать, і реальною дійсністю».

Який же ефект чекаємо від впровадження в освітню систему України різних європейських курсів? Думається, що від цього виграє наше суспільство, яке навчиться безконфліктно уникати тих протиріч, які в ньому виникають. Стануть гармонійнiшими відносини між різними соціальними шарами суспільства, різними національними співтовариствами, різними політичними силами. Що ж виграє особистість? За словами Павла Полянського, можливість кожній дитині шукати своє щастя в цьому житті.