Серед проблем, які накопичились в країні, гострою є децентралізація, розподіл  повноважень і ресурсів між центром і територіями.

Над її розв'язанням розмірковує академік Інституту економіко-правових
досліджень Національної академії наук Валентин МAМУТOВ.

Перші роки незалежності ознаменувалися важкою кризою. Особливо складною
була ситуація у промислово розвинених областях.

На місцеві ради звалився тягар відповідальності за стан усіх галузей
промисловості та рівень життєзабезпечення населення. Приміром, у Донбасі
особливо болісні процеси переживала вугільна галузь. Шахтарські страйки вже
не могли ні підвищити гірникам зарплату, ні зменшити тривалість робочого
дня. Більше того, тепер шахтар мріяв, щоб йому заплатили бодай те, що
держава заборгувала. Борги ж сягали мільярдних сум. Хоч металургія і
виявилася найбільш життєздатною в нових умовах, але й тут виникла величезна
кількість проблем. Зокрема через некероване вивезення сумнівними фірмами
металобрухту за кордон, гострий дефіцит відчули всі мартени і конвертори.

Зовсім безборонними опинилися машинобудівники, адже більшість з них були
зав'язані по кооперації з підприємствами інших республік, і раптом
позбулися всіх замовлень.

Про сільське господарство годі й говорити. Позбувшись пального, добрив,
добивши до ручки техніку, воно стало легкою здобиччю різного роду шахраїв.
На Донеччині, зокрема, добре пам'ятають, як керівників колгоспів та
радгоспів змушували купувати американські комбайни за ціною 250 тисяч
доларів за одиницю, тоді як їхня ціна становила 180 тисяч.

Всі ці приклади мають одне концептуальне підгрунтя, а саме: відсутність
управлінського впливу, адже тодішній український уряд взяв на озброєння
хибну доктрину невтручання у державну економіку. Цю ідею на початку 90-х
років минулого століття намагалися навіть провести у Конституцію України
(вона була в одному з її проектів). Цілком зрозуміло, що невтручання центру
змушувало місцеві органи влади намагатись якось залагодити справу, хоча
вони не мали ні належних повноважень, ні достатніх коштів, аби впоратись із
складними завданнями нового часу.

Заради істини маємо сказати спасибі Верховній Раді, що вона, приймаючи
Конституцію, відкинула ідеологію невтручання і законодавчо зобов'язала уряд
займатися економікою і не приховувати розмовами про "лібералізацію" свою
бездіяльність.

Для виходу з глибокої організаційної кризи вчені, політики і виробничники
пропонували різноманітні моделі оптимізації регіонального впливу на
розв'язання завдань соціально-економічного розвитку. На жаль, в центрі ці
пропозиції не сприймалися.

А піднесення ролі регіонів - це не лише питання кращого управління
економікою, а й справа підвищення ступеня демократизації державного
управління. Всі розвинені країни Західної Європи вже давно здійснили
необхідні корективи у розвитку своєї регіоналізації.

Регіоналізм як система досягнув вершини свого розвитку в багатьох державах.
Якщо взяти США, то великою мірою їхнє економічне піднесення було зумовлене
високим ступенем самостійності штатів. Там, наприклад, губернатор
обирається, є свої законодавчі збори, повноваження губернаторів в окремих
штатах дають йому навіть право скарати злочинця на смерть.

Ми сьогодні ще не можемо стверджувати, що областям України підійде
американська модель. Але якийсь статус їм таки потрібен.

На жаль, у нашій Конституції є тільки перелік назв областей, а от що
стосується їх статусу і соціально-економічних прав, повноважень у
розв'язанні загальнодержавних завдань, то тут немає нічого. І загалом маємо
такий парадокс: якщо народний депутат України від одного виборчого округу
має конституційне право вносити будь-який свій законопроект до Верховної
Ради і та зобов'язана його розглянути, то обласна рада, обрана громадянами
області з 3-5 мільйонним населенням, такого права законодавчої ініціативи
не має. Навіть коли облрада пропонує важливі рішення, то Верховна Рада не
тільки не зобов'язана їх розглядати, а й приймати до розгляду.

Серед змін до Конституції вносилася і пропозиція надати можливість областям
брати участь у вирішенні питань на найвищому рівні шляхом формування у
складі Верховної Ради палати регіонів. Це було щось на зразок моделей у США
та інших країнах, оскільки друга палата є не лише у федеративних, а й в
унітарних державах. При цьому малося на увазі, що палата регіонів
складалася б з депутатів, які обиралися б як представники саме областей. Та
в ході розгляду згаданого законопроекту це доповнення десь загубилося і про
нього всі забули. Така ж доля спіткала і деякі інші пропозиції, що мали на
меті перетворити права областей з міфічних на реальні.

Зволікання з розв'язанням проблеми оптимального розмежування повноважень
між центром та територіями і як наслідок зниження ефективності систем
управління дуже дорого обходиться країні. Напевне, тут йдеться про десятки
мільярдів гривень, а крім того, треба зважити, що вади управління, з одного
боку, зумовлюють економічну та політичну нестабільність, підриваючи престиж
держави і обмежуючи приплив інвестицій, а з другого боку, підживлюють
згубні тенденції тінізації і криміналізації економіки.

Найпростішими варіантами, які хоча б частково можуть зняти кризову напругу,
на наше переконання, є підготовка та прийняття закону "Про розмежування
повноважень між органами державної влади та органами місцевого
самоврядування", до якого нас відсилають прийняті 8 грудня у першому
читанні доповнення до статті 140 Конституції України.

Одночасно, на мою думку, треба підготувати та прийняти Закон "Про статус
області". Українські вчені запропонували такий проект ще десять років тому
і передали до Aдміністрації Президента України. Але він безслідно загубився
в коридорах влади. Як, до речі, і наші розробки щодо викриття каналів
перекачування коштів у тіньову економіку. Сьогодні вважається, що у тіні
перебуває чи не половина усіх грошей в Україні. Наші вчені в грунтовній
доповідній записці вказали 150 схем такого перекачування. А який наслідок?
Жодного.

Безперечно, нашою пропозицією реформування ймовірні варіанти розв'язання
проблеми не вичерпуються. Дуже цікаві та важливі розробки з цього питання
має, зокрема, Львівський інститут регіональних досліджень НАН України.

Безумовно, наріжним каменем впровадження будь-якої моделі оптимізації
відносин між центром та територіями є збереження і розвиток економіки
України як цілісної системи. Не можна припустити порушення цієї цілісності.
Господарські, наукові, культурні та інші міжрегіональні зв'язки мають
постійно зміцнюватись та розвиватися.

Сьогочасні політичні емоції, які охопили певні області, аж ніяк не можна
переносити на виробничі зв'язки між ними. Прикро, але доводиться
констатувати, що певні симптоми впливу політичних уподобань вже подекуди
виявляються у відносинах з підприємствами-контрагентами. А це шкодить не
лише окремим заводам чи шахтам, а й усій економіці, оскільки вона єдиний
організм.

"Урядовий кур'єр" 2005.01.27